Тема №12 Лекція

Діалектична концепція розвитку та її альтернативи.

Проблемна ситуація: Ще на ранніх етапах історії філософії були сформульовані дві протилежні позиції. Одна стверджувала мінливість і плинність усього сущого, друга – його незворушливість і сталість. Обидві позиції проходять через усю історію філософію аж до наших днів. Перша відома в історії філософії як діалектика, друга – як метафізика. Розглянемо суть діалектичної концепції розвитку та її альтернативи.

1. Діалектика в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, дискусію. А взагалі це вчення про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення, а також метод пізнання і перетворення дійсності.

Діалектичний спосіб мислення , як реальний пізнавально-творчий процес, виник разом з людиною і суспільством. Міра діалектичності людського способу мислення визначається рівнем розвитку суспільної практики і відповідно рівнем пізнання буття, адекватне відображення якого є необхідною умовою розумної орієнтації людини в світі і перетворення його в інтересах людей. Осмислення цього реального пізнавального процесу виходить з давньої культури Сходу, а також культури античності, яка створила образи пластичності діалектичного способу мислення.

Проблеми діалектики розвивались представниками різних філософських течій, які діалектичного, так і матеріалістичного спрямування. Вони залишилися такими ж актуальними і на сьогодні, як і в минулому.

Діалектика є наукою про найзагальніші закони руху і розвитку об‘єктивної дійсності і людського мислення. Знання про світ діалектика фіксує і виражає в системі принципів, законів, категорій , яким властивий високий рівень загальності.

Принципи – це загальні і універсальні основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають роль, участь усіх інших понять і суджень в процесі пізнання. Вони становлять фундамент діалектики, оскільки відображають підвалини буття і пізнання. На них ґрунтуються будь-які філософські задуми, від них іде, ними рухається і ними завершується будь-який філософський пошук. Вони створюють ту ідейну протяжність, яка входить в кожне поняття і надає йому певного значення, акценту або відтінку смислу. Завдяки своїй загальності та універсальності принципи мають лише їм притаманну особливість: статус філософських аксіом, тобто задають початкові передумови пізнання, зумовлюють його характер.

Основні принципи діалектики, які складають її стержень – всезагальний зв‘язок і розвиток, які осмислюються з допомогою всієї системи категорій і законів, які історично склались.

Діалектика виходить з того, що все в світі перебуває у взаємозв‘язку, взаємозумовленості, в стані безперервного руху та зміни, а джерело цього руху – в самій матерії. При цьому взаємозв‘язок, рух і розвиток не безладні, а підпорядковані певним об‘єктивним законам розвитку природи, суспільства і мислення. Розвиток розглядає діалектику, як процес саморуху предмету, як атрибутивну здатність матерії, спосіб її існування.

Ще одним принципом діалектичного мислення є принцип об‘єктивності. Об‘єктивність є для всякої здравомислячої людини аксіомою і первиною установкою пізнання. Важливість пізнавальної орієнтації на об‘єктивність розгляду предмету була зафіксована ще в античній філософії. Як писав Гегель метод пізнання об‘єктивної істини “проявляться не як зовнішня рефлексія, а бере визначення із самого свого предмету. Це і є те, що Платон вимагав від пізнання: розглядати речі самі по собі з одної сторони, в їх всезагальності, з іншої – не відхилятися від них, хватаючись за побічні обставини, приклади і порівняння, а мати на увазі єдність лише ті речі і доводить до пізнання те, що в них іманентно”.

Оскільки сутність розкривається найбільш повно в практиці, випливає імператив: взаємозв‘язок пізнання і практики, який включає в себе і установку на практику як на ведучий, головний критерій істини. Об‘єктивність істини за змістом, яка обумовлює її конкретність, дає основу для формулювання імператива конкретності, а діалектика відносної і абсолютної істини вимагає єдності відносної і абсолютної істини. Такі основні імперативи (принципи), які витікають з онтологічної і гносеологічної сторін світобачення і безпосередньо пов‘язані з принципом об‘єктивності.

Розглядання принципу об‘єктивності показує, що він являється результатом пізнавальної діяльності і що наслідування йому є важлива умова пізнання

Важливим принципом діалектичного мислення є принцип системності.

Принцип системності вимагає розмежування зовнішньої і внутрішньої сторін матеріальних систем, сутностей і її проявів, знаходження різних сторін предмету, їх єдності, розкриття єдності і змісту, елементів і структури, випадкового і необхідного, ймовірного і жорсткого детермінованого в системах. Цей принцип направляє мислення на перехід від явищ до їх сутності, до пізнання закономірностей, а також необхідних, суттєвих зв‘язків предмету, який розглядається з оточуючими його предметами, процесами. Принцип системності конкретизує принцип об‘єктивності, але разом з тим спрямовує увагу на аналіз, невідривний від синтезу, на елементарний підхід, який поєднаний з системним підходом. Він вимагає від суб‘єкта ставити в центр пізнання уявлення про цілісність, яке покликане керувати пізнання від початку і до кінця дослідження, якби воно не розпадалось на окремі, можливо, на перший погляд і не пов‘язані один з одним моменти; на всьому шляху пізнання уявлення про цілісність буде змінюватись, збагачуватись, але воно завжди повинно бути системним, цілісним уявленням про об‘єкт.

Ця установка на системність виражена в слідуючому положенні: Логіка діалектично вимагає того, щоб ми йшли дальше і щоб дійсно знати предмет, необхідно охопити і вивчити всі його сторони , всі зв‘язки. Ми ніколи не досягнемо цього повністю, але вимога всесторонності застережуть нас від помилок і омертвіння. Принцип системності утворює слідуючі імперативи: всесторонності, субстанціональності і детермінізму.

Слідуючий діалектичний принцип це принцип історизму. Він є світоглядним в тому розумінні, що він має загальнотеоретичні основи. Історизм базується на теоретичних уявленнях про суть розвитку, про прогрес, заперечення, взаємовідношення якості і кількості, протиріччі, причинності, закономірності, можливості, ймовірності – на всіх моментах, які характеризують розвиток. Історичний підхід до пізнання явищ дійсності піддається осмисленню і втілюється в рамках різних філософських напрямках. Науковий і разом з тим гуманістичний історизм невід‘ємний від практичної діяльності людини, від орієнтації на органічний зв‘язок “історичного” і “людського”.

Діалектично-логічний принцип історизму являється одним з важливих елементів доведення положень, які відображають суть предмета в даний час. Він покликаний охопити не тільки загальне, але і своєрідне особливе в історії, не тільки те, що увійшло в предмет в процесі його розвитку, але і ті, що виявилось звернутим або зникнувшим в історії. І якщо відомо, що все є історія, то стільки ж вірно, що дійсне є історія. Все багатство вся унікальність історії повинні слугувати цілям максимального точного і глибокого пізнання матеріальної і духовної дійсності , що змінюється.

Ще одним предметом діалектичного мислення є принцип діалектичного протиріччя. Принцип діалектичного протиріччя розкладається на ряд нормативних правил, регуляторів пізнання: знаходження протиріччя, єдності протилежних сторін, тенденцій; роздвоєння єдиного і пізнання протилежних частин його; виявлення тенденцій зміни протилежностей і протиріч в цілому і деякі інші. Принцип діалектичного протиріччя направлений на постановку проблем і їх рішення. Він пізнавальний, разом з тим він аксіологічний, поєднаний з критикою і самокритикою суб‘єкта, його здатністю самостійно і відповідально розуміти і діяти.

Одним з показників високої культури мислення являється здатність об‘єкта не обходити пізнавальні протиріччя, тим більше не пасувати перед ними, а прагнути їх вирішити, актуалізуючи частину інформації, філософські категорії і проявляючи при цьому самостійність, нестандартність підходу. Світ повний протиріч, повний проблем, проблемності; повне проблем і людське життя. Повнота життя є її злиття з природним і соціальним прогресом, є активна діяльність і творчість.

2. Закон — це суттєве відношення, зв‘язок між сутностями, який є: 1) об‘єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони:

1.закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;

2.закон єдності та бороть­би протилежностей;

3.закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалек­тики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають гли­бинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм пере­ходу від старого до нового, зв‘язки нового із старим, того, що запере­чує, з тим, що заперечується.

Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв‘язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, форму­ють предмет теорії як спосіб зв‘язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різно­манітні аспекти процесу розвитку.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в мате­ріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відо­бражає джерело розвитку.

Відображаючи об‘єктивне джерело розвитку, визначаю­чи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на ді­яльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і прак­тичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Протилежності — це взаємозв‘язані сторони єдиного. які одночасно покладають і виключають одна одну, знахо­дяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємо покладання, взаємопроникнення, нерозділь­ність; боротьба протилежностей — це процес їх взаємо виключення у рамках єдності, конкретний механізм якого ви­значається природою явища, що розвивається; суперечність — це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємо виключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

Діалектична суперечність — це не просто відношення од­віку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універ­сальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним зако­ном «тотожності протилежностей», який стає законом пі­знання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздво­їти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідно­шення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його ціліс­ності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д.

Взаємодія протилежних сторін однієї і тієї ж суті є джерелом саморуху. Саморух явища — це процес його са­мовідтворення, який здійснюється на основі взаємодії його сторін, що взаємно обумовлюють і взаємно доповнюють одна одну. Як така взаємодія та чи інша система (природа, жи­вий організм, суспільство) не потребує зовнішньої сили, яка приводила б її в рух, а містить це джерело в собі. Взаємо­дія, взаємообумовленість, взаємодоповнення протилежностей і є те, що перетворює явище в саморухливе. Такий один бік проблеми джерела саморуху, який, однак, не вичерпує даного питання в цілому.

Як єдність протилежностей те чи інше явище, існуючи в своїй цілісності, містить в собі джерело саморуху. Проте, будучи єдністю протилежностей, це явище утримує в собі внутрішню необхідність «роздвоєння єдиного», «боротьби» протилежних тенденцій, які, зрештою, ведуть до його змі­ни. Цей суперечливий процес взаємовідносин протилежно­стей і постає «мотивом», «імпульсом», збудником зміни. Існуюча суперечність вимагає свого розв‘язання, тобто зняття своєї основи. Умови цього процесу—в активній взаємодії протилежностей, їх «боротьбі», що веде до роз­в‘язання суперечності. Оскільки розв‘язання суперечності виявляється можливим лише за допомогою виходу за ме­жі даної основи, суперечність постає джерелом розвитку, виникнення нового.

Закон заперечення заперечення. Спочатку з‘ясуємо зміст категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання.

Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Тому природно, що спосіб заперечення визначається в кожному конкретному випадку як загальною, так і особливою при­родою процесу. «...Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень та понять,— писав Ф.Енгельс,— іс­нує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечен­ня, що при цьому виходить розвиток».

Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його перехід у свою протилежність. Закон за­перечення заперечення і виступає законом зв‘язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення мислення і буття в сфері суспіль­ного розвитку постає у формі заперечення заперечення: наявна дійсність — її заперечення в мисленні (понятті) — заперечення поняття як процес формування нової дійснос­ті відповідно до поняття про неї. Сутнісна єдність указаних ланок заперечення реалізується в діяльності людини.

Заперечення заперечення тому і виступає всезагальною, вирішальною формою суперечності, що вона (форма) є внутрішньою формою розвитку суперечності. Тобто запере­чення заперечення охоплює весь процес розвитку супереч­ності — від його виникнення, через дозрівання та вирішен­ня, включаючи і результат цього вирішення.

Становлення результату в процесі і зняття процесу в ре­зультаті є не чим іншим, як моментами, що виражають ха­рактер заперечення (заперечення заперечення, як самозаперечення). Оскільки кожен із цих моментів розрізняється за змістом і формою, то діалектичне витлумачене запере­чення ніби «розщеплюється» — на себе (перше заперечення) і на свою протилежність (друге заперечення). Зрозу­міло, що друге заперечення «у зародку», в потенції місти­лося в запереченні першому.

Відображаючи складний, суперечливий характер спря­мованості процесу розвитку (поступальність і «повернення», повторюваність, збереження і знищення), закон заперечен­ня заперечення виступає світоглядно-методологічним регу­лятором освоєння як минулого в розвитку людства, так і освоєння його майбутнього. У відношенні до минулого цей закон передбачає необхідність розкриття тих рис, власти­востей здійсненого розвитку, заперечення яких було здій­снене наступним розвитком, а відповідно — їх мобілізацію для теоретичного обґрунтування можливостей майбутнього розвитку, їх практичного розвитку в освоюваному майбут­ньому.

Закон заперечення заперечення не знищує альтернатив­ності розвитку можливостей у реалізації майбутнього, але постає законом свідомої реалізації того майбутнього, яке виражається гуманістичною суттю діалектичної теорії роз­витку.

Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Од­нак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не об­минути питання про його зв‘язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні зако­нів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє собою про­цес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної якості. Разом з тим це — і процес формоутворення ви­значеності протилежностей у складі цілого, і кількісної ви­значеності їх відношення у ньому.

Єдність і протилежність законів діалектики забезпечує розуміння системності розвитку внутрішньо розчленованої цілісності. Це розуміння зумовлює необхідність виведення законів діалектики одного з іншого. Виведення одного за­кону з іншого є розкриттям їх внутрішнього необхідного зв‘язку як способу обґрунтування їх один одним і в цілому їх самообгрунтування.

З огляду на закон взаємопереходу кількісних і якісних змін об‘єктивний процес розвитку в самому собі розрізняє діалектичне протилежні форми свого існування: еволюцію та революцію. Особливості їх об‘єктивного змісту виявля­ються як у самому розвитку, так і в його пізнанні. В ево­люційний період суперечності зароджуються, зріють, йде кількісний процес їх розвитку і нагромадження. Вони схо­вані у надрах буття і не проявляються в ньому.

Категорія якості постає перш за все ме­тодологічною основою процедури виділення об‘єкта пізнан­ня. Як вихідний пункт категоріального визначення об‘єкта пізнання зазначена категорія є передумовою подальшого руху категорій. Але це стає можливим тому, що пізнання якісної визначеності предмета—суперечливий процес, відображений та узагальнений у самій категорії якості. У найнагальнішому вигляді пізнання якісної визначеності тієї чи іншої речі йде від відображення нерозчленованої, відчутно-конкретної специфіки як певної цілісності до виявлення її багатозначних властивостей, і від них — до виявлення їх внутрішнього зв'язку.

У цьому, власне, й полягає безпосередня функція кате­горії якості. Щодо змісту цієї категорії, то вважаємо ціл­ком справедливою думку Гегеля про те, що якість — це реальність, яка мислима разом з її запереченням. Безпосеред­ньо ж заперечення постає як межа. Якість взагалі у своїй визначеності є межею.

Діалектична природа межі полягає в тому, що вона не тільки відмежовує один предмет від іншого, але й поєднує їх. Якість виражає стійку специфіку предмета в процесі його безперервного розвитку.

Відношення ж якості до самої себе як самототожньої і водночас до такої, що змінюється, в самій собі знаходить своє вираження у його кількісній визначеності (кількість). Кількість нерідко визначають як якість у просторово-часовому аспекті його буття. У цьому разі кількісні відмінності постають як відмінності всередині однієї й тієї ж якості або відмінності між якісно однорідними речами. Так вини­кає об‘єктивна основа кількісного порівняння речей.

Виявлення субстанціональної якості є основою для пі­знання кількісної визначеності специфічної якості. Іншими словами, цілком відносний характер якості зумовлює її ви­значеність. Через це кількісні зміни — це такі зміни (вели­чин, елементів, структур, функцій тощо), які здійснюються в межах даної якості. Ці зміни, які самі ще не перетвори­лися у свою протилежність, є якісними змінами.

Якість не може інакше себе заперечувати, як через свої внутрішньо-якісні зміни. Це—перша заперечуваність. її змістом стають кількісні зміни. Чому вони відбуваються? Суспільство, яке реалізує свій саморозвиток, що відтворює і розвиває свої внутрішні суперечності, відтворює і розви­ває зовнішню суперечність між собою і природою. Розвиток продуктивної сили людство здійснює шляхом викори­стання самих сил природи.

У відповідності з рівнем пізнання, предметом досліджен­ня стають різні сторони об‘єкта, які визначають рівні якіс­ного і кількісного аналізу. В міру розвитку пізнання зв‘язок кількісного і якісного аналізу ущільнюється аж до їх «вза­ємопроникнення».

Зазначена категорія посідає особливе місце в діалектич­ному відношенні кількості і якості. Суть цього відношення у найзагальнішій формі в тому, що це — взаємоперехід. З цього боку він являє собою специфічну форму «ядра» ді­алектики. Специфіка взаємопереходу полягає у взаємопереході не взагалі протилежностей, а якості й кількості: кіль­кість переходить у нову якість, а стара якість — у кількіс­ну визначеність нової якості.

Оскільки це діалектичний перехід, то його внутрішню форму становить заперечення заперечення. Отож, кожна із сторін цього переходу характеризується діалектичним за­переченням, тобто в цьому переході щось долається, щось зберігається. Якщо врахувати, що суперечність є тим, що «вирішується і відтворює себе», то в ній немає «стрибків», бо вона вся складається із «стрибків». Однак «стрибок» є і запереченням заперечення, через те він завжди являє со­бою єдність як знищення, так і виникнення, тобто він є ста­новленням, єдністю буття і небуття. У цьому разі він є становленням нової якості і її кількісної визначеності.

Але становлення якості не є якістю, а його протилеж­ністю є «невизначеність». Аналогічно можна сказати й про кількісну визначеність становлення, тобто за своїм змістом воно є «невизначеністю», в якій знято протилежність між переходами одного в одне, якістю і кількістю. В момент переходу вони (якість і кількість) ні те, ні інше, але щось третє, що містить в собі лише зародки їх відмінностей. З ін­шого боку, в момент «стрибка» міра переходить у безмежне, кінцеве — в безконечне. Тому тут «стрибок» постає «перервністю поступовості»: перервність поступовості розвит­ку якості і порушення його (розвитку) міри і в той же час поступовості кількісних змін, їх нагромадження, яке про­риває межу міри.

«Поступовість» і «стрибок» — дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами у розвитку того або іншого яви­ща. Ця розрізненість і зв‘язок, як відомо, знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку природничо-історичних процесів.

3. З‘ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв‘язок, взаємо­дія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв‘язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об‘єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності.

Діалектичні категорії роз­глядаються в певній послідовності, вони мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного історич­ному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відоб­ражатися і в розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозу­міти логіку людського пізнання, перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично, були категорії „буття”, „матерія”, „рух”, „зміна”, „простір”, „час” і т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії діалектики — це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людст­во піднімається до все нових знань. Тому категоріям діалектики при­таманна така особливість, як історичність.

Життя — змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі — річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в даній системі у спокої, то по відношенню до іншої систе­ми він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відобра­жає ці зміни, біжучість, зв‘язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ — це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ — відобразити цей рух, зміну в мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як теорія розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне уявлення про такий рух.

Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх ка­тегорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв‘язок речей в об‘єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого яви­ща, пов‘язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розви­ток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дій­сність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього такі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.

Вивчення речей, предметів об‘єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивіду­альні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого — кож­не окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об‘єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і за­гального.

Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне — це об‘єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдніс­тю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми гово­римо: „Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. „Іван” — одиничне. „Людина” — загальне. „Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв‘язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об‘єктивно пов‘язане з ним. Всяке загальне є час­тинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково — в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загаль­ним є поняття „особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе — це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наве­демо приклад: пшениця — одиничне; злакова рослина — особливе; рослина взагалі — загальне. Поняття „злакова рослина” є загальним у відношенні до поняття „пшениця”. В свою чергу поняття „злакова рослина” є одиничним стосовно поняття „рослина взагалі”.

Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загаль­ним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні, індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. „Івану” як людині притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але „Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудо­вий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому дола­ється однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше.

Як взаємопов‘язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідуума, осо­бу, формує їх — загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна свідомість — це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками, ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне, окреме. Тобто відбувається зворотний процес — індиві­дуальне, окреме переходить у загальне, в суспільну свідомість.

Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уре­чевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця — це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця — результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індиві­дуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.

Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе зна­чення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послі­довність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особли­вого і від особливого до загального. Це неминучий об‘єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб‘єктивізму, до помилковості.

У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знан­ня одиничного — наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з‘ясувати суть речей і явищ, роз­крити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме — більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання — загально-абстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталено­го, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значен­ня в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що „той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”.

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загаль­ного, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом „дурної нескінченності” — скільки б ми їх не нагромаджували, без узагаль­нення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна пере­більшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ — до суб‘єк­тивізму. Інколи особливе, що об‘єктивно існує в речах, довільно ви­дають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знан­ня. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах — онтологічному, гносеологічному і логічному.

Зробимо загальний висновок: категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв‘язки, влас­тивості і відношення, що мають місце в об‘єктивній дійсності. В ка­тегоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність ба­гатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в кот­рих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнан­ня, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діа­лектики є: об'єктивність, всезагальність, зв‘язок з практикою, істо­ричність, рухливість.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанцій ні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій нале­жать категорії „матерія”, „простір”, „час”, „стрибок”, „міра”, „супе­речність” і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об‘єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв‘язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії „матерія”, то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її „міри”, „стрибків” тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов‘язаними одна з одною, в про­цесі пізнання передбачають одна одну; з‘ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, фор­му і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.

Співвідносні категорії пов‘язані одна з одною необхідно, законо­мірно. Іншими словами, зв‘язки між ними об'єктивні, суттєві, внут­рішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з‘ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, кон­кретних проявів, наслідків і т.д.

Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв‘язки між ними як результат відобра­ження необхідних зв‘язків, що існують в об‘єктивній дійсності.

4. Поняття „діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має де­кілька визначень:

1) в античній філософії поняття „діалектика” озна­чало мистецтво суперечки, суб‘єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростуван­ня його аргументів;

2) під поняттям „діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;

3) діа­лектика — це теорія розвитку „абсолютної ідеї”, „абсолютного духу” (у Гегеля);

4) діалектика — це вчення про зв‘язки, що мають місце в об‘єктивному світі;

5) діалектика — це теорія розвитку не лише „аб­солютної ідеї”, „абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матері­ального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємо­дію, суперечності, рухливість, переходи тощо;

6) діалектика — це на­ука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання;

7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і фор­ми відображення у мисленні розвитку і зміни об‘єктивного світу, про­цесу пізнання істини;

8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв‘язки суб‘єктивного і об‘єк­тивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використо­вуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалек­тики, їхні гносеологічні аспекти;

9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Поняття „метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень:

1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досві­дові принципи і начала буття (існування світу);

2) метафізика — це синонім філософії;

3) метафізика в переносному розумінні (буденно­му) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоглядного;

4) метафізика — це наука про речі, спосіб з‘ясу­вання світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

5) метафізика — це концепція розвитку, ме­тод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні „антидіалектична” термін „метафізика” запровадив у філософію Гегель.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв‘язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове пов­ністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в „знятому” вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностя­ми, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об‘єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний пог­ляд на процес зв‘язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізи­ка його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про „першо-поштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими пред­метами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. У розумінні „механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким „механізмом” є змі­на, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне пере­творення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвит­ком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з‘ясовується, тлумачиться метафі­зикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за анало­гією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія ві­дображення дійсності.

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафі­зики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закосте­нілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати пред­мет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв‘язки і опо­середкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього пред­мета як критерій істини.

6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом „або—або”, „або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалек­тику зв‘язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесеним закономірностей розвит­ку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завер­шену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхід­но, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, не­розумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як спів­відношення свободи і необхідності, з‘ясувала природу загальних по­нять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філо­софії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недо­статність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнан­ня, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв‘язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинно­го знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудо­вою наукової картини світу.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо вклю­чає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або „консервативна”) позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, „ліквідації” того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тоталь­ною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігі­лістичний характер, друге, — діалектичний як „зняття”, тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Узагальнення